Про місто

Борзна́ — місто районного значення у Чернігівській області України, адміністративний центр Борзнянського району. Населення міста — 10 535 (на 1 січня 2013). Розташоване на берегах річки Борзенки, за 104 км на південний схід від Чернігова, за 12 км від залізничної станції Доч на лінії Бахмач—Гомель та за 2 км від автодороги Київ—Москва.

Борзна заснована у XVI столітті. За часів гетьманщини була полковим, сотенним містечком, а з 1781 року — повітовим містом. Відома як місце страти кандидатів на гетьманську булаву Якима Сомка і Василя Золотаренка Іваном Брюховецьким після чорної ради 1663 року.

Походження назви міста суперечливе. Більшість дослідників сходяться на думці, що топонім Борзна походить від гідронімів Борзна, Борзенка — назв річок, на злитті яких розташована ця місцевість. А ті, в свою чергу, — від слова «борзина́» (тобто бистрина), яке має старослов'янське походження. Інші припускають походження назви міста від слів «борозна», «борона» або «борть»[4].

За ще однією версією, Борзна — це пізніший варіант первісного гідроніма Ворзна/Варзна (від волзько-фінської (давньомордовської) основи *vur ‘ліс’:морд. v́́́́́íŕ < *vur ‘ліс’, саамс. vaerre ‘ліс’, фін. vuori ‘гора’), яка виникла внаслідок подальшого слов'янського переосмислення. Від назви річки згодом дістав своє ім'я і однойменний населений пункт.

Місцевість, де розташована Борзна, була заселена в давнину. Про це свідчать розкопані на її території і в околицях два кургани із скіфськими похованнями V ст. до н. е., залишки трьох ранньослов'янських поселень Черняхівської культури (II ст. н. е.). На території сучасної Борзни було знайдено декілька римських монет II століття і скарб бронзових прикрас з емалями IV—VI століть. Збереглося городище періоду Київської Русі (VIII—XIII століть), зруйноване 1239 року ордою хана Батия.

Заснування міста

Краєзнавець Михайло Москаленко вважає, що пра-Борзна як поселення існувала вже у XII столітті. За його версією, «давньоруське городище як праматір Борзни було стерте з лиця землі монголо-татарами, а через певний час відродилось уже на місці сучасного Замку (вул. Шевченка)». Проте дослідник переконаний, що без справжніх розкопок у замковій частині міста не можна визначити точну дату її заснування. Згідно з сучасними офіційними джерелами датою заснування визнається XVI століття: в кінці XV ст. на місці нинішнього міста виник хутір, який до середини XVI ст. вже був селом, яке стало називатися Борзною. Борзна, як і велика частина Чернігово-Сіверської землі, в той час входила в склад Великого князівства Московського.

Козацька доба

1618 року згідно з Деулінською угодою Борзна, як і велика частина новгород-сіверщини, відійшла до Речі Посполитої. У 1620 році містечко було значним населеним пунктом, який вів торгівлю зерном, худобою, поташем з іншими містами.

1621 року значні земельні володіння в задеснянському регіоні отримав Щасний Вишель —королівський ротмістр з Мазовеччини, який повернувся з московського полону. Йому було надане «пусте городище Борзна з округою». На середину 1629 року Вишель, який на той час вже був Новгород-Сіверським хорунжим і Ніжинським війтом, осадив слободу Загорівку (Велику), що розташовувалась на його землях. За успіхи «в осадженні за свій кошт пустих волостей у Сіверщині» Сигізмунд ІІІ надав йому, вже «новгород-сіверському капітанові», 40 волок між річками Плиска та Загорівка. Пізніше до цих 40 волок король додав ще стільки ж. Це посувало межі Борзенької волості далі на південь.

Під час московсько-польської війни 1632–1634 років у 1633 році Борзна була захоплена російськими військами боярина Михайла Борисовича Шеїна, але за умовами Поляповського миру 1634 року знову повернута Польщі. Того ж року місто одержало маґдебурзьке право, земельні володіння та герб: на червоному полі — золотий мальтійський хрест над срібними рогами догори півмісяцем.

Після переходу Сіверщини під польську корону місто увійшло до складу Чернігівського воєводства. У 1635 році Щасний Вишель поступився Борзенською волостю цехановському каштеляну Францішкові Вишлю (за іншими джерелами Франциску Вишелю Цезановському). На той час крім Борзни в документі названі селища Сорока, Миколаївка, Стрельники, Носалівка, Красилівка, Загорівка (Мала) і села Плиска й Загорівка (Велика).

Початок козацьких повстань під проводом Богдана Хмельницького викликав тут своєрідну «муніципальну революцію», яка полягала у масовій підтримці повстання місцевим населенням, вигнанні і винищенні осіб, трактованих як ініціаторів ліквідації чи урізання традиційних прав і привілеїв козаків та вільних переселенців, а також в експорті революції місцевими козаками на північ Десни і Сейму. Як писав польний гетьман Микола Потоцький у листі від 31 грудня 1630 року до коронного гетьмана Станіслава Концєпольського, місцеві слободи є «пол. seminarium buntyw» (школою бунтів). У травні 1648 року війська Богдана Хмельницького визволили Борзну від польсько-шляхетського панування.

В 1648 році був сформований Борзнянський полк (полковник — Петро Забіла). В 1649 році полк був ліквідований, а Борзна стала центром сотні Чернігівського полку. У 1650 році Борзнянська сотня входила до складу Ніжинського полку, її сотником був Олексій Веридарський. Канцелярія сотні містилась в Оленівці. Тут сотник та його дружина Марія, дочка полковника Василя Часника, мали володіння. Козаки Ніжинського полку брали участь у поході на Кодак, а в 1653—1655 роках під проводом Івана Золотаренка, допомагаючи московським воєводам — в поході на Білорусь.

Відповідно до рішень Переяславської Ради та Березневих статей 1654 року, Борзна, як і вся територія Козацько-Гетьманської Держави, потрапила під протекторат Московського царства: «Да февраля в 2 день [1654] столник Михаило Михаилов сын Дмитреев да подячей Степан Федоров приехали Нежинского полку в город Борзну и в том городе Борзне сотника и ясаула козаков и мещан того города и уезду сказав им государеву церкву и великого князя Алексея и к вере привели по чиновной книге того ж города в соборные церкви Рожества пресвятые Богородицы тое ж церкви при протопопе при Василье, а кто имены: сотник и ясаул, и козаки, и мещане того города и уезду у веры были их имена написаны в сей книге порознь… Всего в Борзне к вере приведені 1 человек сотник, 1 человек писар, 1 человек ясаул, 1 человек хоружей, 23 чело-века атоманов, 527 человек козаков, 2 человека земских старост, 603 человека мещан. Всех 1159 человек…»

У серпні 1655 року містечко отримав «на ранг» наказний гетьман Іван Золотаренко.

17—18 червня 1663 року в Ніжині відбулася Чорна рада, на якій обирали гетьмана Лівобережної України. Після Ради переможець, гетьман Іван Брюховецький, стратив у Борзні своїх опонентів ніжинського полковника Василя Золотаренка та наказного гетьмана Якима Сомка і сімох їхніх найвпливовіших прибічників з козацької старшини.

Борзнянськими сотниками у 1654—1780 роках були представники роду Забіл. У 1656 році Петро Михайлович Забіла отримав царську грамоту на п'ять сіл біля Кролевця, що належали при поляках Вишелю Цезановському (Цурковському), який володів і Борзною. Крім цих сіл, Петру Забілі, як говорять родинні перекази, були віддані також «будинок королівський в замку, в Борзні й інші за містом, в замку», ймовірно в садибі, що називалася «Зеленим двором»

Борзенці разом із московськими стрільцями ходили на Крим (1687 і 1689 рр.), на Азов (1695—1696), билися зі шведами під час Північної війни 1700—1721 років. У Північній війні крім козаків Борзенської сотні брали участь і 30 місцевих міщан, які вступили в ополчення і брали участь в боротьбі проти шведів.

У 1751 році Борзна була віддана на ранг генеральному обозному, а потім члену малоросійської колегії, Семену Васильовичу Кочубею, якому посполиті винні були «відбувати усякі по приналежності повинності і послушенства, без жодного супротиву».

У другій половині XVII століття зведено Борзнянську фортецю, важливим елементом укріплень якої був дерев'яний замок-палац. Він мав вихід до річки Борзенки, яка створювала природну перешкоду з південного заходу. Пізніше фортецю було реконструйовано: споруджено 10 п'ятикутних земляних бастіонів. Наприкінці XVIII століття на території фортеці було чотири кам'яних церкви: Троїцький собор (побудований в XVII ст.), Благовіщенська (1717 р., дзвіниця 1865 р.), Миколаївська (1768 р., добудована в 1903 р., дзвіниця 1864 р.) і Успенська (1788 р., в 1905 р. збудовано нову Різдва Христова) та дерев'яні Воскресенська і Пречистенська церкви[13]. Борзна поступово розширювала свою територію за рахунок передмість Нове Місто, Кустівка, Підкупішівка, села Конюшівка та слободи Часниківка. У 1666 році в ній проживали 197 козаків і 351 міщанин. Розвивалися ремесла: працювали сукновали, різники, пекарі, чоботарі, ткачі, ковалі, колісники, дігтярі — всього 63 ремісників. У місті діяли 32 солодівні і 40 винокурень.

У XVIII столітті Борзна продовжувала розвиватися. У 1736 році тут проживало 240 сімей козаків і 180 посполитих. У 1748 році кількість козачих сімей збільшилася до 323. Основним їхнім заняттям як і раніше залишалася обробка землі, якої було всього 12 305 десятин. Ремісники об'єднувалися в п'ять цехів: м'ясний, ковальський, кравецький, ткацький і чоботарський. Тричі на рік влаштовувалися ярмарки, які тривали по 2—3 тижні. Сюди приїжджали не тільки жителі сусідніх сіл і міст, але і купці з Калуги,Курська й інших міст. Вони привозили сіль, рибу, а скуповували солод, вино, полотно, сукно, чоботи. Але на борзнянські ярмарки приїжджали здебільшого за хлібом. Місцеві купці вивозили свої товари у Валахію, Угорщину і Молдавію.

В цей період створюється міське самоврядування: козаки Борзни підпорядковувалися сотникові, а міщани — магістрату.

 У Російській імперії

 Після ліквідації Козацько-Гетьманської Держави у 1781 році Борзна стала повітовим містомЧернігівського намісництва. З 1796 року — центром повіту Малоросійської, а з 1802 року —Чернігівської губернії. У той час в ній налічувалося 905 осель, в яких мешкало 6995 жителів: 2189 козаків, 2029 міщан, 2172 селяни.

 Початок XIX століття ознаменувався подіями Вітчизняної війни 1812 року. У Борзнянському повітібуло сформовано ополчення у складі 1013 міщан та поміщицьких селян. Серед ополченців було 690 жителів Борзни. Крім того, для потреб армії городяни зібрали 13 345 карбованці пожертвувань.

 У першій третині XIX століття місто переживало нелегкі часи. Почастішали пожежі, бо будинки в місті були дерев'яними, під солом'яними стріхами. В 1831 році указом Миколи І юридично скасоване маґдебурзьке право. Не вистачало продовольства внаслідок неврожаю 1834 року. Поступово Борзна перетворилася на провінційне містечко Російської імперії.

 Після ліквідації маґдебурзького права, містом керували органи самоврядування. Громада намагалася дбати, аби до них прийшли люди компетентні і шановані. На початку 1860-х років Борзнянську міську думу очолював купець Степан Білоус.

 Для соціально-економічного розвитку міста велике значення мали Київсько-Петербурзьке шосе, Любаво-Роменська і Курсько-Київська залізниці, Київсько-Московська поштова дорога. Поступово Борзна перебудовувалася — в місті з'явилася поштовастанція.

 До 1859 кількість населення в місті досягла 8453 жителів: 3054 міщан, 2096 козаків, 2205 поміщицьких селян. До 1861 року число лавок збільшилося до 58. Місто перетворилося на один з центрів хлібної торгівлі в Україні. З'явилися два цегельних заводи, п'ять гончарних майстерень, дві чинбарні. В цей час у Борзні працювали 771 ремісник. Особливо багато вироблялося шкір і овчини. Виготовлені місцевими майстрами кожушки і чоботи продавалися не тільки в Україні, а і поставлялися в сусідні російські губернії і навіть на Кавказ. Мешканців обслуговувала лікарня на 25 ліжок (відкрилася в середині XVIII ст.). При чотирьох церквах були приходські школи, в яких вчилися 80 дітей. З 15 серпня 1824 року діяло повітове училище, відкрите коштом качанівського поміщика Григорія Степановича Тарновського. У 1893 році з'явився новий навчальний заклад — на прохання земської управи Борзнянського повіту була організована школа садівництва, городництва і бджільництва. Її інтендант Сичов цю землю купив у міській управі, де за короткий час побудував будинок, нині гуртожиток хлопців. У Сичова земська управа купила садибу з будинкові й одразу ж почала будувати новий будинок для школи садівництва з трьома класами, залом, квартирою для завідувача школи (цей будинок школи садівництва був спалений німцями запальною бомбою в 1941 році).

 Брокгауз і Єфрон описують Борзну на початку ХХ століття: «У місті Борзна 8582 жителів, будинків 1569, церков православних 4. Місто дуже бідне: магазинів 10, крамниць 70, кам'яних будинків 2; маслоробні і шкіряні заводи; розведення тютюну; міської землі 720 десятин. Число осіб, що володіють нерухомим майном — 1248. Міські доходи 1750 рублів. Приміські села Кінешевка і Часниківка мають 1267 чол. жителів, які приєднані до міського. Незважаючи на значну старовину і зручне положення, місто Борзна не розвивається ні в промислово-заводському або торговому відношенні, ні щодо зростання населення».

 ХХ століття Борзна зустріла як провінційне містечко зі своїми подіями місцевого значення. Однак не оминули її події революції 1905–1907 років. В 1905 році на боротьбу за покращання умов навчання, життя і роботи піднялися слухачі школи садівництва, городництва і бджільництва. Але їхній виступ був придушений, керівники віддані під суд і заслані до Сибіру.

 З 1908 до 1914 року повітове земство посприяло будівництву у Борзні народного дому та амбулаторії, спорудженню тротуарів, освітленню вулиць, відкриттю міського громадського банку, утворенню телефонної мережі. У 1912 році на території школи садівництва був побудований будинок для земської управи та засідання мирових суддів (після встановлення радянської влади цей будинок став головним навчальним корпусом радгоспу-технікуму). В будинку, де тепер розміщуються квартири викладачів, до революції була земська бібліотека та земська каса дрібного кредиту. В 1913 році у будинку, де нині розташований історико-краєзнавчий музей, була побудована телефонна станція. У 1915 році для потреб земства було придбано перший у містіавтомобіль.

 Визвольні змагання 1917–1921 років

Лютнева революція, жовтневі події 1917 року надовго змінили патріархальний уклад життя містечка.

Радянську владу в Борзні встановлено 17 (4) січня 1918, коли більшовицька армія Михайла Муравйова, що прямувала на Київ, захопила Борзну. Однак після укладення Берестейського миру і домовленості з німецьким та австрійським урядами про звільнення України від більшовицької окупації упродовж березня-квітня німецько-австрійські війська зайняли Лівобережну Україну. Борзну також зайняв загін німе­цьких військ.

Сформований за гетьмана Скоропадського 29-й борзенський піхотний полк армії Української держави, який входив до складу 10-ї піхотної дивізії, брав участь у боях з німцями і більшовиками на Чернігівщині й Полтавщині щонайменше до антигетьманського повстання.

На початку січня 1919 року наступ на лівобережну Україну розпочала Українська радянська армія Антонова-Овсієнка. В першій декаді січня Борзну зайняли 2-й Таращанський полк 1-ї дивізії 1-ї армії Українського фронту РККА, очолюваної Іваном Локотошем (колишній есерівський бойовик, з 1917 року — більшовик, чекіст, сталінський висуванець з Царицинського фронту) та Прилуцько-Борзенський військово-революційний загін Петра Ковтуна.

Борзнянці без ентузіазму прийняли більшовицькі «реформи» і як могли протистояли московській окупації. В березні 1919 року селяни Борзенського, Ніжинського і Конотопського повітів підняли повстання проти більшовиків через реквізицію хліба, яке було жорстоко подавлене[22]. Тогочасна газета наголошувала, що «скрізь, де проходять червоноармійці, відбувається погром… А 8 березня, коли перший та третій Таращанські полки відмовились іти на фронт проти Директорії, їх оточили московські полки, обеззброїли, розстріляли кожного десятого і після того знову послали на фронт».

Черговий раз Борзна «перейшла з рук в руки», на цей раз вже денікінцям генерала Бредова, коли Добровольча армія Денікіна розпочала похід на Москву. Наприкінці серпня 1919 року війська 5-го кавалерійського корпусу генерала Юзефовича захопили Конотоп і Бахмач.

У ніч на 10 вересня «добровольці» кінно-гвардійського загону ротмістра Будди-Жемчужникова вчинили в Борзні єврейський погром. Щонайменше двадцять чотири борзнянських євреї були вбиті (серед них п'ятеро старих), а їхні хати спалені, майно розграбоване. Козаки безжально знущалися над жидами, а потім рубали людей шаблями, перед цим обібравши їх до нитки. Не жаліли ні дітей 12—13 років, ні старців. За свідоцтвами очевидців, понад 100 жінок і дівчат були зґвалтовані. Збитки єврейської громади міста від погрому і підпалів склали до 25 млн рублів. Тодішні київські газети інформували: «Під час погрому в Борзні було убито багато євреїв… Жінок, молодих і старих, ґвалтували прямо на вулиці. Ті євреї, яким вдалося вижити, ховалися в лісах і болотах». Місцеве корінне населення, як свідчив голова Ради Борзенської єврейської общини Яків Расновський, з обуренням сприйняло дії загарбників, і не тільки не брало участі в погромі, а сприяло в спасінні майна від розграбування та давало притулок зацькованим євреям.

Відновлення буржуазно-поміщицьких порядків, антиукраїнська політика, репресії, єврейські погроми призвели до виникнення на Борзнянщині масового повстансько-партизанського руху, спрямованого проти денікінської диктатури. Проте партизанські загони мали різну політичну орієнтацію, причому досить широкого спектру — від радянських та петлюрівських формувань — до політично невизначених, так званих, партизан-безвладників.

Крах загального наступу армії Денікіна на Москву привів не лише до тотального відступу білих, але і до перелому в усій Громадянській війні. В середині жовтня 1919 року розпочався контрнаступ Південного фронту Червоної армії. На лівій «українській» ділянці білогвардійського фронту в кінці жовтня почався наступ 12-ої радянської армії на Чернігівщині. Втретє і остаточно в Борзні радянська влада встановилася 5 листопада 1919 року: білі, здавши Чернігів (7 листопада) і Бахмач (18 листопада), відійшли на лінію Конотоп — Глухів. Але до встановлення «твердої і зразкової» влади рад на борзнянщині було ще далеко. Партизанські загони продовжували активно діяти. Секретний відділ ВЧК доповідав у Москву в травні 1920 року: «Весь Борзенський повіт, за винятком кількох сіл, носить самостійницький характер, являє сприятливий ґрунт для петлюрівської агітації і чекає приходу петлюрівців»«В Борзнянському районі Чернігівської губернії оперує банда з 250 осіб під керівництвом петлюрівських офіцерів»,— містило інформацію агентурне зведення оперативного відділу Київського військового округу від 22 травня 1921 року. Повстанські загони активно протидіяли політиці «розкуркулення». На борзнянщині ще довго діяли «банди» Хруща та Степана Несукая. Особливо новій владі дошкуляв загін Несукая, який діяв у Борзнянському, Сосницькому і Конотопському районах аж до 1924 року.

Міжвоєнний період

У другій половині 1920-х в Борзні розпочався процес післявоєнної відбудови. У селищі запрацювала електростанція, відкрились педагогічні курси, дитяча художня студія, народний дім, дві бібліотеки, хата-читальня тощо. З жовтня 1931 року в Борзні випускається районна газета «Колгоспник Борзенщини» (нині — «Вісті Борзнянщини»).

Страшним молохом впав на борзнянців голодомор 1932–1933 років. Містяни, як «зривники хлібозаготівлі», постановою бюро Борзнянського райкому КП(б)У 25 листопада 1932 року занесені на «чорну дошку». А на 15 березня 1933 року Борзна і Шаповалівка були офіційно віднесені до «найбільше уражених харчовими труднощами» населених пунктів Чернігівщини[30]. Життя приміських колгоспників було злиденне. 15 березня 1933 року райвідділ ДПУ таємною депешею доповідав керівництву, що в Борзні і Шаповалівці голодують «колгоспних родин — 5, індивідуальних — 35, разом — 300 душ». В доповідній записці облвідділу ДПУ обкому КП(б)У повідомлялося: «В селищі Борзна голодає 20 сімей бідняків членів колгоспу „Червона Зірка“, які мають багато непрацездатних… В селі Шаповалівка 15 бідняцьких сімей, членів колгоспу „Переможець“, голодують, дві сім'ї опухли з голоду».

У 1932—1933 роках померлими від голоду офіційно зареєстровані щонайменше 12 жителів самої Борзни (разом з Забілівщиною), 2 — Великої Загорівки, 17 — Оленівки, 16 — Шаповалівки. Важливою особливістю голодомору на борзнянщині є факт голодування не тільки селян, а й робітників і службовців. Через голод у 1933 році був зірваний навчальний процес у школах.

Багато борзнянців намагалися врятуватися від голоду в сусідніх районах Росії і Білорусі, хоч виїзд селян був офіційно заборонений і відстежувався органами ДПУ; значна їхня частина подалася також на Донеччину.

Не встигли оговтатись від голоду, як почалася Друга світова війна.

Друга світова війна

Наприкінці серпня 1941 року, в ході битви за Київ, німецька 2-а танкова група генерала Гудеріана почала наступ проти військ Південно-Західного фронту генерал-полковника Кирпоноса в напрямку на Конотоп з метою форсувати Десну і вийти в глибокий тил Південно-Західного фронту. Їм протистояла 21-а армія під командуванням генерал-лейтенанта В. І. Кузнецова. Штаб армії перебував у Борзні. У перших числах вересня тут розгорнулися запеклі бої. 5 вересня Кузнецов віддав наказ на відвід військ армії на південний берег Десни, але заходи були розпочаті вже надто запізно. 10 вересня противник силами танкової дивізії СС «Райх», 1-ї кінної дивізії, 293-ї, 112-ї, 45-ї і 131-ї піхотних дивізій прорвав фронт на ділянці Конотоп — Бахмач і зайшов у тил армії. 11 вересня 1941 року 219-та стрілецька дивізія, війська якої захищали Борзну, змушена була залишити місто і відступити в напрямку Оленівки. Вночі, після швидкоплинного бою, німці увійшли у місто. Полеглі захисники Борзни були поховані місцевими жителями в двох братських могилах на міському кладовищі і поряд зі школою. Пізніше, після війни, на місці захоронення був закладений Шкільний парк і споруджений монумент Захисникам міста.

Важких втрат зазнала Борзна під час окупації — 179 її мешканців були вивезені в Німеччину, а 126 були розстріляні німецькими загарбниками біля селаШаповалівка. Найбільше постраждали євреї, яких у Борзні залишалося близько 110 осіб. Вночі 18 січня 1942 року солдати і поліцаї зігнали всіх борзнянських євреїв та погнали у бік Шаповалівки. В ту ніч у протитанковому рові було розстріляно 104 євреї. Лише дехто, хто зміг переховатися у сусідів, пережив цю страшну різанину. З жовтня 1942 до вересня 1943 року воєнні злочини й безчинства на Борзнянщині здійснювали військовослужбовці угорської 105-ї легкої дивізії зі складу Східної окупаційної групи військ за вказівками командувача групою генерал-лейтенанта Золтана Йогана Алдя-Папа.

В період окупації у місті діяла підпільна комсомольська організація, яка підтримувала зв'язок із партизанським загоном.

26 серпня 1943 року розпочалася Чернігівсько-Прип'ятська наступальна операція радянських військ Центрального фронту генерал-полковника Рокоссовського, метою якої було завдати головного удару силами 2-ї танкової, 65-ї і частиною сил 48-ї і 60-ї армій на Новгород-Сіверському напрямку, допоміжний удар — силами 60-ї армії на Конотопському напрямку, розгромити війська противника і вийти на середню течію Дніпра. На початку вересня війська 60-ї армії генерал-лейтенантаЧерняховського, з ходу форсувавши Сейм, розпочали наступ вздовж залізниціКонотоп — Бахмач — Ніжин і лівого берега Десни. На Борзнянському напрямку наступ вівся з плацдарму в районі Нових Млинів силами 322-ї стрілецької дивізії 17-го гвардійського стрілецького корпусу (командир — полковник Лащенко Петро Миколаєвич). В ході стрімкого наступу до кінця дня 7 вересня 1943 року Борзна була звільнена від німецьких загарбників. Однак наступної доби німці перейшли вконтрнаступ з боку Ільїнців і Мавошино. Запеклі бої на західних околицях Борзни тривали до 12 вересня. Під час звільнення Борзни загинуло дев'ять радянських солдатів, які були поховані на центральній площі міста.

На фронтах Другої світової війни загинули 562 борзнянці. У 1975 році в центрі міста був встановлений монумент полеглим землякам, де на гранітних плитах були висічені імена усіх загиблих борзнянців.

Під час війни і в післявоєнний період на борзнянщині діяв осередок ОУН так званої «Конотопської округи», а в 1947—1949роках у Борзні діяла молодіжна підпільна група під проводом Василя Теребуна з Кинашівки. До неї входили чотири члени і вісім «співчуваючих». Члени організації пропагували ідеї утворення «Самостійної України», знайомили молодь Борзни і сіл з антирадянськими прокламаціями і підпільною літературою, а в ніч з 6 на 7 листопада 1948 року (переддень річниці Жовтневої революції) розповсюдили у Борзні листівки, «спрямовані на зрив заходів радянської влади».

Повоєнний час

За адміністративно-територіальним поділом СРСР до 1966 року Борзна вважалася селищем. У 1966 році вона отримала статус міста. 26 серпня 1966 року Борзна віднесена до категорії міст районного підпорядкування.

Відразу після визволення Борзни відновила роботу МТС. Пізніше на річці Борзенці спорудили дамбу з гідроелектрогенератором. Гідроелектростанція живилаелектроенергією не тільки Борзну, а і прилеглі села.

Однак ще довго оселі борзнянців опалювалися дровами іторфом, а воду брали з колодязів.

В 70-х роках борзнянців підключили до центрального водопостачання, у 80-х провели газ.

Наприкінці 1980-х років в Борзні працювали об'єднання «Райсільгосптехніка», філія одного з київських номерних радіозаводів, цегельний завод, завод продтоварів, хлібзавод, молокозавод, радгосп-технікум, дві середні школи і школа-інтернат.

Доба незалежності

Після економічного спаду 1990-х років економіка Борзни відроджується. В місті працюють понад десяток сільськогосподарських і промислових підприємств. Розвинена мережа закладів соціальної сфери.

У 1996 році у Борзні відкрився після реконструкції музей-садиба народного художника України Олександра Саєнка, який діє сьогодні не лише як музей митця, а і як осередок збереження, примноження та поширення історії, культури та традицій Борзнянщини. Щороку тут проводяться зустрічі з відомими людьми — уродженцями Борзни, які проживають за межами Чернігівської області та України, а також зі славними земляками, родинами, що живуть тут нині і своєю працею та громадською діяльністю роблять помітний внесок у розвиток історії і традицій рідного краю.

У 2002 році відкрито історико-меморіальний музей-заповідник Пантелеймона Куліша на хуторі Мотронівка, де колись проживав цей видатний письменник і етнограф.

Останні роки в місті відбудований Свято-Миколаївський храм, відроджуються із запустіння Свято-Василівський храм та церква Різдва Христова.

В місті діють сільськогосподарський технікум, гімназія, школа-інтернат.